Ніч на Венері: 113 письменниць, які сяють у темряві

ГАННА УЛЮРА


«Ніч на Венері: 113 письменниць, які сяють у темряві» — збірка літературних есе критикині, літературознавиці Ганни Улюри про письменниць, які вийшли за межі встановлених рамок. Назва книги асоціюється з явищем іншопланетним, майже потойбічним. Її можна інтерпретувати як відповідь на статус-кво, в якому століттями великий літературний канон творили чоловіки.

33 країни, всі контенти — непересічні особистості з різних епох, які глибоко вплинули на літературний процес. Сяючі в темряві письменниці нагадують Зіркову мантію, в якій переплетені персонажі говорять різними мовами, вони різного віку, належать до різних епох та суспільств, мають різний досвід, але нерозривно пов'язані чимось спільним. В даному випадку — сестринством, солідарністю.

Сапфо, Патриція Килина, Еліс Манро, Меррі Шеллі, Сімона де Бовуар, Айріс Мердок, Вірджинія Вулф, Катерина Калитко, Сей Сьонаґан, Мурасакі Сікібу, Жермена де Сталь, Харпер Лі, Агата Крісті, Марко Вовчок та ін.
Ганна Улюра пише про різних мисткинь, які мали достатньо наснаги, почуття гумору, стійкості, власної гідності й таланту, щоб відбутися попри упередження суспільства та страх. Це книга про причетність та самовизначення.

Авторка аналізує творчість письменниць, вибудовує цікаві взаємозв'язки між фактами біографії авторок та їхніми персонажами, рефлексує над темами творів.

Цитує, іронізує, наближає нас до чужого життя, досвіду, думок.
Якщо хочеш, щоб повітряна кулька луснула, слід добряче ввігнати в неї пазурі (цитата з есе про Сімону де Бовуар )
Наведеними письменницями можна відсторонено захоплюватись, з кимось ідентифікувати себе, їм можна співпереживати.

Критика Ганни Улюри густонасичена: складна образна система, багато паралелей та алюзій, суцільний концентрат сенсів, в якому годі й заплутатися, якщо читати поспіхом.

Щоб діалог з книгою відбувся, важливо мати вагомий читацький досвід і чесно його оцінювати. Якщо з наведених 113 письменниць вам відомо тільки 45 ( як наприклад, мені), то є й хороша новина: книга може слугувати цінною картою-путівником для подальших читань.

Дорослішання – це перехід від монологу до діалогу (цитата з есе про Айріс Мердок.)
Як читати книгу Ганни Улюри «Ніч на Венері. 113 письменниць, які сяють» ?
Читати, як детектив. Чому б не сприйняти кожне есе як «особисту справу» письменниці? Проаналізувати та виокремити період, риси характеру, зв'язки з іншими (коханцями, письменниками, родичами та ін), найцікавіші книги, яскраві цитати. Розширити свій пошук до інших джерел. Як детектив, розкрити загадку індивідуальності.
Щось уже є чимось і не готове бути нічим іншим (цитата з есе про Вірджинію Вулф)
Читати, граючи в бінго. Підходить для літературного вечора. Берете імена письменниць і граєте, як в лотерею. Учасники порівнюють свій досвід, закреслюють імена тих, чиї твори читали. Хто раніше за всіх викреслив всі імена — той переможець, бінго!


Читати, як невіглас. Читаєте деякі есе і відчуваєте себе іноді тим відлюдьком на вечірці? Ну коли ви пропустили початок жвавої бесіди, про її зміст тільки здогадуєтесь, і тому ваша мовчазна посмішка особливо загадкова (наче ви щось знаєте). Але насправді, ні. Не знаєте. Так само з деякими есе — можна просто зізнатися, що ти нічогісінько не знаєш ні про певну письменницю, ні про її романи. І єдине, що залишається — розслабитися і довіритися (а потім прочитати книги, про які писала Ганна Улюра, повернутися до її есе та порівняти свій досвід до і після).

Читати, придумуючи асоціації. Есе супроводжуються портретами письменниць, які створила художниця Крістіна Золотарьова. Ілюстрації можуть наштовхнути на пошуки власних асоціацій ( мені, наприклад, було цікаво подумати, з якими скульптурами асоціюються в мене деякі письменниці? Яким матеріалом, формою можна було би висловити їхній емоційний стан, філософські бачення, світосприйняття). Гра цікава тим, що часто ці асоціації — про віддзеркалення самого себе.

Горло – іржава в'язниця голосу, який будучи звільненим, залишає по собі розтяту плоть, а без голосу аж надто лячно, «надто голо» (цитата з есе про Катерину Калитко)
Цікаво, що фінали першого та останнього есе книги мають своєрідне перегукування. Історія про Сапфо завершується словами «І бачимо красу».

Остання фраза історії про Катерину Калитко: «Це не кінець – це тільки перша мить сотворіння. Буде нестерпно – буде красиво».

Це майже запрошення.