Philip Kindred Dick
Flow My Tears,
the Policeman Said

Книга, в якій багато ссср, а саме: сексу, самотності, спотвореної реальності

«Лийтеся, сльози» («Flow my tears») — пісня англійського лютніста й композитора епохи Відродження Джона Дауленда. Книга Філіпа Кіндреда Діка «Лийтеся, сльози, сказав полісмен» складається з чотирьох частин, епіграфом до кожної з них стають куплети цієї пісні. Середньовічні строфи в цій книзі приголомшують, як одкровення: вони наче свідчать, що техногенний, штучний світ, змальований Філіпом Діком, раніше не був таким. Наче доводять, що були й інші епохи, що людство дійсно пройшло свій довгий шлях.
І думаєш, а що ж мало би статися, щоб цей світ перетворився на суцільну корпорацію, в якій люди – це прописані коди в системі?

Перша українська платформа краудпаблішингу KOMUBOOK
"Лийтеся, сльози, сказав полісмен"
Філіп К. Дік.
Переклад: Гєник Бєляков
2019
Перша українська платформа краудпаблішингу
KOMUBOOK
Джейсон Тавернер — популярний телеведучий, в нього блискуча кар'єра, купа грошей, успішна коханка ( одна, дві, та скільки завгодно коханок, бо він містер Усе і всесвітньо відома знаменитість).
А ще він Шостий — результат евгеністичних експериментів з модифікації ДНК.
Він красивіший, розумніший і сильніший ніж неособи (інші люди). Одного дня після небезпечного інциденту він просипається казна-де і стає містером Ніхто. Жодна людина про нього ніколи не чула, ніхто його не впізнає.

Здається, що Джейсон раптом оживає, а його звичне життя несподіванно втекло від нього. Наляканий і ошалілий, він намагається розплутати загадку власного "зникнення".
Важливим є те, що Джейсон не сам втік зі своєї буденності, це зробив хтось за нього. І головна інтрига книги – зрозуміти, хто це вдіяв, як і навіщо?

Клаустрофобний сюжет нагадуватиме воронку часу і простору, яка стрімко засмоктує героя, і ти не знаєш, де цей потік його врешті-решт виплюне.

Коли Джейсон раптом перестає бути зіркою, світ для нього відкривається з геть інших сторін: поліцейська держава з контрольно-пропускними пунктами, табори примусової праці, переслідування студентів, які чинять опір, сегрегація темношкірого населення, шлюби з неповнолітніми і педофілія, легалізовані наркотики, камери спостереження та підробка документів. Люди шпигують один за один і доносять поліції.
«Ми живемо в країні зрад. Просто коли я був зіркою, то міг на це не зважати. Але тепер я такий, як і решта – тепер мені доводиться мати справу з тим, із чим вони завжди мали справу».

— Тепер я - один із тих, кого називають неособами.

—Ті люди відрізняються від вас лише одним — у них немає п'ятисот доларів.

Сцени роману кінематографічні і здається, що кадри культових фільмів-антиутопій накладаються на ці сторінки: ось в літаючому фліпфлепі Еліс Бакмен витягає мікропередач з Джейсона. Точнісінько так само, як Трініті з Нео. Нацгвардійці в масках-протигазах (насправді важко зрозуміти, хто вони – роботи чи люди) переслідують студентів, які бунтують проти режиму. Їх знищують, ламають, відправляють в табори примусової праці (майже як в «Еквілібріумі»).

Філіпа Діка іноді звинувачували в мізогінії, мовляв, жіночі персонажі в нього хижі, істеричні та непослідовні. І в цій книзі Діка майже всі жінки трохи «з привітом».



Джейсон намагається виплутатися і колізії штовхають його від одного персонажа до іншого ( і ця компанія, переважно, "така собі").

Наприклад, Гезер Гарт — розкішна телеведуча, така ж самозакохана, як і Джейсон Тавернер. До речі, теж Шоста. Кеті Нельсон — віртуозно робить фальшиві документи, доносить поліції, проходить курси психологічної реабілітації. Ірраціональна, добра, моторошна, має власне спотворене почуття справедливості. Рут Рей — схиблена на сексі красуня. Безпробудно пила, щоби забути, що старіє. А ще перестала любити тварин, щоб більше не прив'язуватися до них і не страждати, коли вони помирають. Так, Рут не стане кращим другом Джейсона (йому вони, здається, й непотрібні), але вона єдина, хто йому скаже:

«Джейсоне, скорбота дозволяє забути про себе. Вийти за межі власної тісної шкарлупи. А ти не можеш відчути скорботу, якщо до цього не любив. Скорбота – це остаточний наслідок любові, оскільки це любов, яку ти втратив… Ось тобі повний цикл любові: любити, втратити, відчути скорботу, забути й полюбити знову. Скорбота - це усвідомлення, що врешті-решт тобі доведеться залишитися на самоті, і після цього вже нічого не буде, адже самотність – це остаточна доля кожної живої істоти» .
Інші герої: Мері Енн Домінік — незнайома перехожа, гончарка. Виробляє красиві керамічні вази, живе маленьким життям без натовпу прихильників. Підтримує Джейсона: «Страх може змусити вас накоїти більше помилок, ніж ненависть чи ревнощі. Боятися – означає повсякчас носити у собі якийсь тягар, який ви не можете ні з ким розділити».

Еліс Батмен полюбляє шкіряні сорочки та брюки, кольчуги і ділдо. Фетишистка. Цінує антикваріат і оргії. Вживає наркотики. Не грає за правилами. Її брат сказав про неї : «Ти перетворюєшся на машину з голими рефлексами, що немов щур під час лабораторного експерименту, без упину себе роз'ятрює. Ти під'єдналася до центру задоволення у своєму мозку й щодня смикаєш важіль по п'ять тисяч разів на годину». Але в ній щось є.

До речі про брата. Фелікс Батмен — один з центральних персонажів, голос закону. Сильний і суперечливий. Батмен вважає, що він хороший полісмен, бо він не думає, як полісмен. А ще в нього складні стосунки з сестрою ( так, саме такі, як в Джеймі і Серсеї) . Але він і є той полісмен, який наприкінці книги, спустошений скорботою і розчавлений прозрінням, обіймає незнайомого чорношкірого на зупинці і плаче. Лийтеся, сльози.
Впевнена, Філіп Дік написав цю книгу вже лише заради цього моменту.

В книзі буде цікава історія з фонографом. Джейсон вирішить: якщо він раніше був відомим, то довести це зможуть записи його пісень, які колись були шалено популярними. Він вставляє платівку у фонограф, але у відповідь – тиша. Чи це фонограф не видає жодного звуку чи платівка дійсно завжди була пуста? Хто з них зламаний: світ чи герой? Це одне з ключових питань цього роману.

Також думаєш, що ж врешті обере Джейсон: створювати щось справжнє і залишити свій безцінний відбиток у вічності чи фабрикувати швидкий набір музичних платівок для 30 мільйонів споживачів? Упаковувати свою музику в марнославне розважальне ток-шоу? Або обрати інше життя?

Як на мене, це книга про пошуки своєї ідентичності, про вибір тієї реальності, в якій ти насправді хочеш бути. І про вибір цю реальність змінити.

Які сни могли би наснитися після цієї книги? Психоделічні та шизофренічні.
Але, погодьтеся, зрештою наша буденність теж цілком могла би викликати параною. І після цього здається, що відкрити й почитати Філіпа Діка – вже й не найгірший варіант.

Всі герої наприкінці знайдуть своє місце, про що автор не забуде нам розповісти.

Читаєш епілог і складається враження, що тебе веде гід в музеї вночі. Проводить персональну екскурсію, вихоплюючи ліхтариком тільки ті картини, які покажуть подальшу долю персонажів.
І розумієш, що кожен з них розплатився по вірі своїй. Наприкінці екскурсії, в окремій залі, залишається тільки синя ваза, яку виготовила Мері Енн Домінік. Єдина справжня річ, якою знавці неприховано захоплюються.
Мабуть, просто тому, що ваза була зроблена людиною щирою.